Кобзарь (1876)/Том 2/Сон (У всякого своя доля)

  Духъ истины, ѥго жє міръ   не можєть приıaти, ıaко нє   видить ѥго, нижє знаѥть   ѥго.   Іоан. Гл. XIV., ст. 17. У всякого своя доля І свій шлях широкий, Той мурує, той руйнує, Той неситим оком За край світа зазірає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину; Той тузами обірає Свата в ёго хаті, А той нишком у куточку Гострить [1] ніж на брата; А той тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кішечка підкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час, та й запустить Пазурі в печінки; І не благай: не вимолять Ні діти, ні жінка; А той, щедрий та розкішний, Все храми мурує, Та отечество так любить. Так за ним бідкує, Та так з ёго сердешного Кров, як воду, точить. А братія мовчить собі, Витріщивши очі, Як ягнята: „Нехай, каже: Може, так і треба!“ — Так і треба! бо немає Господа на небі! А ви в ярмі падаєте Та якогось раю На сім світі бажаєте. [2] Немає! немає! Шкода й праці! Схаменіться: Усі на сім світі — І царята, і старчята — Адамові діти. І той. і той. А що ж то я? — Ось-що добрі люде: Я гуляю, бенкетую В неділю і буддень; А вам нудно, жалуєтесь. [3] Їй Богу, не чую! І не кричіть; я свою пью, А не кров людськую.

От-так, ідучи по-під-тинню З бенкету пьяний у-ночі, Я міркував собі йдучи, Поки доплентавсь до хатини. А в мене діти не кричять І жінка не лає. Тихо, як у раї, Усюди божа благодать, І в серці, і в хаті. Отто ж я ліг і спати; А вже підпилий як засне, То хоч коти гармати, — І усом не моргне.

Та й сон же, сон, на прочуд дивний, [4] Мені приснився; Найтверезійший би упився, Скупий жидюга дав би гривню, Щоб позірнуть на ті дива; Та чорта-з-два! Дивлюся: так буцім сова Летить лугами, берегами, Та тенетрями, Та глибокими ярами, Та широкими степами, Та байраками; А я за нею, та за нею, Лечу й прощаюся з землею.

— „Прощай, світе, прощай, земле, Неприязний краю! Мої муки, мої люті В хмарі [5] заховаю. А ти, моя Україно, Безталанна вдово, — Я до тебе літатиму З хмари на розмову, На розмову тиху, сумну, На раду з тобою; О-півночі падатиму З чистою росою. [6] Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане, Поки твої малі діти На ворога встануть. Прощай же ти, моя нене, Удово-небога! Годуй діток; жива правда У Господа Бога!“

Лечу, дивлюся — аж світає, Край неба палає; Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Між ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі — по волі Стоять собі мов сторожі, Розмовляють в полі. [7] І усе ж те, [8] вся країна Повита красою, Зеленіє, вмивається Раннєю [9] росою, Вмивається, красуються, Сонце зустрічає. І нема тому почину, [10] І краю немає. Ніхто ёго не додбає, Ані розруйнує. І все то те. Душе моя, Чого ж ти сумуєш? Душе моя убогая, Чого марно плачеш? Чого тобі шкода?

  Хиба ти не бачиш, Хиба ти не чуєш людського плачу? То глянь, подивися, а я полечу Високо-високо, за синії хмари. Немає там власті, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь: у тім раю, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки здіймають — З шкурою знімають, бо нічим обуть Панят [11] недорослих. А он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію [12] в військо оддають; Бо ёго, бач, трохи. А он-де, — під-тином Опухла дитина голодная мре, А мати пшеницю на панщині жне. А он — бачиш. Очі, очі! На-що ви здалися? Чом ви з-малку не висохли Слізми не злилися? То покритка по-під-тинню З байстрям шкандибає; Батько й мати одцурались Й чужі не приймають; — Старці навіть цураються. А панич не знає: З двадцятою, [13] недолюдок, Душі пропиває. Чи Бог бачить із-за хмари Наші слёзи, горе? Може й бачить, та помога, Як і отті гори Предковічні, що политі Кровию людською.

Душе моя убогая, Лишенько з тобою! Упьємося отрутою, В кризі ляжем спати, Пошлем думу аж до Бога, Ёго розпитати, Чи довго ще на сім світі Катам панувати? Лети ж, моя думо, моя люта муко, Забери з собою всі лиха, всі зла, Своє товариство; ти з ними росла, Ти з ними кохалась; їх тяжкиї руки Тебе повивали; бери ж їх, лети, Та по всёму небу орду розпусти: Нехай чорніє, червоніє Полумьям повіє, Нехай знову рига змія, Трупом землю криє. А без тебе я де-небудь Серце заховаю. А тим часом пошукаю На край світа раю!

І знов лечу по-над землею, І знов прощаюся я з нею. Тяжко матір покидати У безверхій хаті, А ще гірше дивитися На слёзи та лати. Лечу, лечу, а вітер віє, Передо мною сніг біліє; Кругом гори [14] та болота, Туман, туман та пустота, Людей не чуть; не знать і сліду Людської страшної ноги.

„І вороги й невороги, Прощайте! В гості не приїду. Упивайтесь, бенкентуйте: Я вже не почую; Один собі на вік-віки В снігу заночую. І поки ви дознаєтесь, Що ще єсть країна [15] Неполита слізьми, кровъю, То я одпочину, Одпочину. “

Аж слухаю. Загули кайдани Під землею. Подивлюся. О, люде поганий! Де ти взявся? Що ти робиш? Чого ти шукаєш Під землею? Ні, вже мабуть Я не заховаюсь І на небі. За що ж кара, За що мені муки? Кому я що заподіяв? Чиї тяжкі руки В мені [16] душу закували, Серце запалили І, ганячи силу, Думи розпустили? За-що? не знаю, а карають, [17] І тяжко карають. А коли я спокутую, Коли діжду краю, — Не бачу й не знаю.

Заворушилася пустиня, Мов із темної домовини На той останній страшний суд Мерці за правдою встають. То не вмерлі, не зариті [18] Не суда ідуть просити, Ні, то люде, живі люде, В кайданах забиті,

Із нор золото виносять,

Щоб пельку залити Неситому… То каторжні, А за що? Те знає Вседержитель, а може ще Й він не добачає! Он-де злодій штемпований Кайдани волочить; От розбійник катований Зубами скрегоче, Недобитка товариша Зарізати хоче; А між ними запеклими, В кайдани убраний, Царь всесвітний, [19] царь волі, царь Штемпом увінчаний, В муці, в каторзі — не просить, Не плаче, не стогне… Раз добром налите серце В-вік не прохолоне.

А де ж твої думи, рожевиї квіти, Доглядані, смілі, викохані діти? Кому ж ти їх, друже, кому передав? Чи може на віки в серці заховав? Ой не ховай, брате! розсип їх, розкидай: Зійдуть і ростимуть і вийдуть з їх люде. [20]

Чи ще митарство, чи вже буде? Буде, буде, бо холодно; Мороз розум будить. І знов лечу, земля чорніє, Дрімає розум, серце мліє. Дивлюся: хати над шляхами; То город із стома церквами; А в городі, мов журавлі, Замуштрували москалі.

І кайданами окуті, Муштруються! — Далі гляну — У долині, мов у ямі, На багнищі город мріє. Над ним хмарою чорніє Туман тяжкий. Долітаю — То город без краю. Чи то турецький, Чи то німецький? А може те, що й московський. Церкви та палати, Та пани пузаті І ні однісінької хати! Смеркалося. Огонь-огнем Кругом запалало, Аж злякався. „Ура! ура! Ура!“ закричали.

„Цу-цу, дурні! схаменіться, Чого се ви раді, Що орете?“ — „Экой хохолъ! Не знаетъ параду! У насъ парадъ. Самъ изволитъ Сегодня гуляти.“ „Та де ж вона, тая цяця?“ — „Вонъ, видишь палаты?“ Штовхаюся, а землячок, Спасибі признався, З цинковими кгудзиками: „Гдѣ ты здѣсь узялся?“ — З України. — „Да какъ же ты Й гаварить не вмѣешь Па здѣшнему?“ — „Ба ні, кажу! Говорить я вмію, Та не хочу.“ — „Экой чудакъ Я всѣ входы знаю; Я здѣсь служу; коли хочешь, Въ дворецъ попытаюсь Ввести тебя. Только, знаешь, Ми, братъ, просвѣщенны, Не поскупись полтинкою.“ — „Цур тобі, мерзений Каламарю!“

  І зробився Я знову незримий Та й пропхався у палати. Боже мій єдиний! Так от-де рай! Уже на що Золотом облиті Блюдолизи! Аж ось і сам , Високий, сердитий, Виступає. Обік ёго Жіночка-небога, Мов опенёк засушений Тонка, довгонога, Та ще на-лихо [21] сердешна Хита головою. — „Так оце-то та богиня! Лишенько з тобою! А я, дурний, не бачивши Тебе, цяцю, й разу, Та й повірив тупорилим Твоїм віршомазам: От-то дурний! а ще й битий! На квіток повірив Москалеві! От і читай, І йми ти їм віри!

За панами панства, панства У сріблі та златі! Мов кабани годовані, Пикаті, пузаті! Аж потіють та товпляться, Щоб то ближче стати Коло самих : може вдарять, Або дулю дати Благоволять; хоч маленьку, Хоч пів-дулі, аби тілько Під самую пику. І всі у-рад поставали, Ніби безъязикі. Ані телень. Царь цвенькає, А диво-цариця, Мов та чапля між птахами, Скаче, бадёриться. Довгенько в-двох похожали, Мов сичі надуті, Та щось нишком розмовляли (Здалека нечути) Об отечестві, здається, Та нових петлицях, Та об муштрах ще новійших; А потім цариця Сіла мовчки на дзикглику. Дивлюсь — царь підходить До найстаршого. та в пику Ёго як затопить! Облизався неборака Та меншого в пузо — Аж загуло. А той собі Ще меншого туза Межи-плечи. Той меншого, А менший малого; А той дрібних; а дрібнота Уже за порогом Як кинеться по улицях, Та й давай місити Недобитків православних, А ті голосити Та верещать, та як ревнуть: „Гуля наш батюшка, гуля! Ура! ура! ура. а. а. а!“ Зареготався я, та й годі; А й мене давнули Таки добре. Перед світом Усе те заснуло; Тілько де-де православні По кутках стогнали, Та стогнучи, за батюшку Господа благали. Сміх і слёзи! От пішов я Город озірати. Там ніч — як день. Дивлюся я: [22] Палати, палати По-над тихою рікою, А берег обшитий Увесь камінєм. Дивуюся, Мов несамовитий: Як-то воно зробилося З калюжи такої Таке диво. От-тут крови Полито [23] людської І без ножа! По тім боці Твердиня й дзвіниця, Мов та швайка загострена, Аж чудно дивиться, І дзикгарі [24] теленькають. От я повертаюсь — Аж кінь летить. копитами Скелю розбиває. А на коні сидить охляп, У свиті — не свиті, І без шапки; якимсь листом Голова повита. Кінь басує. от-от річку От-от перескочить. А він руку простягає, Мов світ увесь хоче Загарбати. Хто ж це такий? От собі й читаю, Що на скелі наковано: „ Первому Вторая “ Таке диво поставила. Тепер же я знаю: Це той Первий , що роспинав Нашу Україну, А Вторая доканала Вдову-сиротину. Кати, кати, людоїди! Наїлись обоє, Накралися, а що взяли На той світ з собою? Тяжко-тяжко мені стало, Так мов я читаю Історію України. Стою, заміраю. А тим часом тихо-тихо Та сумно співає Щось такеє невидиме: „Із города, із Глухова Полки виступали З заступами на линію. А мене послали У столицю з козаками Наказним гетьманом. О, Боже мій милосердний! О, царю поганий! Царю проклятий, неситий, Гаспиде лукавий! Що ти зробив з козаками? Болота засипав Благородними кістками, Поставив столицю На їх трупах катованих І в темній темниці Мене, вольного гетьмана, Голодом замучив У кайданах. Царю, царю! І Бог не розсудить [25] Нас з тобою. Кайданами Скований зо мною На вік-віки. Тяжко мені Витать над Невою. України далекої Може вже немає. Полетів би, подивився, Так Бог не пускає. Може Москва випалила І Дніпро спустила В синє море, розкопала Високі могили. Нашу славу? Боже милий! [26] Зжалься, Боже милий!“

Та й замовкло. Дивлюся я, — Біла хмара криє Синє море; [27] а в тій хмарі Мов звір в гаї виє. То не хмара: біла пташка Хмарою спустилась Над царем тим мусянжовим І заголосила: „І ми сковані з тобою, Людоїде, змію! На страшному на судищі Ми Бога закриєм Од очей твоїх неситих. Ти нас з України Загнав голих і голодних У сніг на чужину Та порізав із шкур наших Собі багряницю, Пошив жилами твердими І заклав столицю В новій рясі. Подивися: Церкви та палати! Веселися, лютий кате, Проклятий, проклятий!“

Розлетілись, розсипались: Сонечко вставало; А я стояв, дивувався Так, аж страшно стало. Уже вбогі ворушились, На труд поспішали І москалі на розпуттях Уже муштрувались. По-край улиць поспішали Заспані дівчата, Та не з дому, а до дому: Посилала мати На цілу ніч працювати, На хліб заробляти. А я стою, похилившись, Думаю-гадаю : „Як-то тяжко той насущний Люде заробляють!“

От і братія сипнула У Сенат писати, Та підписувать, та драти І з батька і з брата. А між ними і землячки Де-де поглядають; По-московськи так і чешуть, [28] Сміються та лають Батьків своїх, що з-малечку Цвенькати не вчили По-німецьки, а то тепер І кисни в чорнилі! — Пьявки, пьявки! Може батько Остатню корову Жидам продав, поки вивчив Московської мови! Україно, Україно! Оце твої діти, Твої квіти молодиї, Чорнилом политі, Московською блекотою, В німецьких петлицях [29] Замучені. Плач, Вкраїно, Бездітна вдовице!

Пійти лишень, подивиться До царя в палати: Що там робиться? Прихожу: Старшина пузата Стоїть рядом, сопе, хропе Та понадувалась, Як индики, і на двері Косо поглядала. Аж ось вони й одчинились: Неначе з берлоги Ведмідь виліз. Ледве-ледве Переносить ноги; Та одутий, аж посинів: Похмілля прокляте Ёго мучило. Як крикне На самих пузатих: Всі пузаті до одного В землю провалились. Він вилучив баньки з лоба, — І все затрусилось, [30] Що осталось. Мов скажений На меньших гукає, — І ті в землю. Він на дрібних, [31] — І ті пропадають. Він до челяді. і челядь [32] І челядь пропала; До москалів, — москалики Тяжко застогнали, [33] Пішли в землю. Диво дивне Сталося на світі! Дивлюся я, що дальш буде? Що буде робити Мій ведмедик. Стоїть собі, Голову понурив Сіромаха. Де-ж ділася Ведмежа [34] натура? Мов кошеня — такий чудний! Я як [35] засміявся! Він і почув, та як гикне, — Я перелякався. Та й прокинувсь.

  Оттаке-то Приснилося диво! Чудне якесь! Таке тільки Сниться юродивим Та пьяницям. Не здивуйте, Брати мої милі, Що не своє розсказував, [36] А те, що приснилось. 1844. 8 іюня Петербургъ.