Симон Забела b. изм 1520 и 1530 - Индекс потомака

Il n'obtint rien des domaines de son père, mais il reçut de l’argent et un moulin.

Ездил с посольством от гетмана Игнатовича в Москву, в 1676 г.

Участвовал в Чигиринских, и Крымских походах российских войск в 1687-89 гг., сопровождая гетмана Самойловича в качестве значкового товарища.

В числе других, "заслуженных в войске особ" 7 июля 1687 г. подписал т. н. "коломакскую челобитную" кн. Василию Голицину о низложении гетмана Самойловича.

Этими другими "особами" были Константин Солонина, Яков Лизогуб, Григорий Гамалея, Думитрашко-Раич и др. Все они следовали за Самойловичем в Крымском походе в звании "значного товариства" и были центром "влиятельной и мятежной" старшины.

Степан Петрович Забела, будучи отставным генеральным хорунжим (хранителем войскового знамени - хоругви), и не имея до того полковничьего уряда, надеялся его получить по своему знатному и влиятельному родству, участвуя в интриге против Самойловича210. И действительно, в Акте об избрании нового гетмана И. Мазепы на Коломакской раде 25 июля 1687 г. Степан Забела значится уже нежинским полковником (после Яремы Яхневича Непраки) и получает полковничий уряд с селами Конашевкой, Чеплеевкой, Клишками, Вересовкой, Бурковкой и Пашовкой с мельницей и село Заньковку.

Степан Забела оставался полковником до 1694 г.

Он был женат два раза, первая жена Евдокия, имя второй жены неизвестно.

Имел трех сыновей: Василия (?-1670-1700-?)*, женатого первым браком на дочери басанского сотника Карпа Ященки, а 2-м браком, в 1700 г. на Марии Васильевне Кочубей. Семена (жена - Анна Ивановна Мирович) и Степана** (жена - дочь Степана Трощинского). И двух дочерей: Анастасию (за Алексеем Марковичем Дмитрашко - Райча и вторым браком - за Иваном Савичем). и Анну (за Федором Биковичем и вторым браком, за Василием Михайловичем Танским).

1690, сотник Борзенский_MILT: 1695, Нежинский полковой хорунжий

• http://horochkiewich.narod.ru/zabeli-02.htm
• http://www.geni.com/people/Анастасия-Степановна-Забела/6000000017651472659

1669_MILT: 1735, бунчуковый товарищСмрт: > 1738

Пироцкий - сын был женат, как уже сказано. На дочери генер. есаула Мануйловича и после смерти тестя, получил его маетности: Бачевск, Семеновку, Ромашков и друг.; но за половину этих маетностей начал еще с Мануйловичем процесс племянник его-Демьян Оболонский и процесс этот, уже по смерти Мануйловича выиграл, почему у Пироцкаго и отобрана была половина тестевских маетностей.93) От Ивана Ивановича Пироцкаго осталось два сына Иван и Федор; первый был коллежск. канцеляристом, а второй - войск.товарищем (см. выше стр. 33).

20 грудня 1728 р. в. т. Iван Iванович Піроцький, син вже згаданого нами Iвана Васильовича Пiроцького отримав унiверсал Д.Апостола,який пiдтверджував за ним батькiвськi володiння. У 1729-1730 рр. він представив ревiзорам унiверсали I.Мазепи i П.Скоропадського, якi його батько отримав на с.Вересоч. У 1744 р. б.т. Нiжинського полку Iван Пiроцький володiв 105 селянськими дворами i 17 млиними колами. Під 1764 р. нам відомий любецький сотенний канцелярист Iван Піроцький.

1702_MILT: сотник Борзнянский

• ЯКОВ 1752-1822
• МИХАИЛ 1743-1810. Статский советник. Черниговский вице- губернатор. Участник походов Суворова. Жена - Е. Ф. Новикова
• ПАВЕЛ 1745-1806. Генерал-майор. Черниговский комендант. Жена - А.К. Лизогуб

• http://baza.vgdru.com/post/1/28103/p204126.htm

Сахновский Аким Иванович (1705-1787гг.), сотник Менский, Черниговский полковой обозный, бунчуковый товарищ. Участник Очаковского и Днестровского походов. Участник баталий Турецкого похода 1738-1739г. Находился при гр. И.И.Неплюеве в размежевании земель с Оттоманской Портой в 1740г.

1743_MILT: прапорщикПоседовање : помещик в селе Новаки,Лубенского уезда,Киевского наместничестваСвадба: < 66> ♀ Александра Михайловна Гриневич (Кулябка) [Гриневичи] b.

1754Смрт: изм 1804 и 1806

Последняя из имений Турковских, в 1801 г., продала обе Романовки и Ветлевку – корнету Степану Артемовичу Лашкевичу, а Ормин – его сестре Ульяне Артемовне. Этой продажей бездетная Софья Леонтович передавала свои имения ближайшим своим родственникам, так как Степ. Арт. Лашкевич был женат на Александре Андреевне Д.-Борковской, т.е. на родной тетке по отцу Софьи Васильевны. (Кроме того, отец Степ. Арт. Лашкевича был женат на Татьяне Григорьевне Кулябке, родной сестре Анны Гр-ны – бабки той же Софьи Вас-ны.) За бездетством Ст. Арт. Лашкевича, Романовка, Ветлевка и Ормин (уступленный ему в 1807 г. сестрой Ульяной) перешли к детям брата его жены, Дмитрия Андреевича Д.-Борковского, по законному наследованию. (Из бумаг Дм. Як. Дунина-Борковского, которыми мы пользовались при обязательном посредстве И.А. Скаржинского).

Дочь Макс. Турковского Марфа была замужем за б. т. Василием Андреевичем Дуниным-Борковским, которому принесла в приданое все имения Турковских. От этого брака родился сын Максим – "польской короны подполковник" – и дочь Софья, бывшая замужем за полковником Степаном Степановичем Леонтовичем. Максим Д.-Борковский потомства, по-видимому, не оставил, так как имения Турковских перешли к его сестре Софье Васильевне. Последняя из имений Турковских, в 1801 г., продала обе Романовки и Ветлевку – корнету Степану Артемовичу Лашкевичу, а Ормин – его сестре Ульяне Артемовне. Этой продажей бездетная Софья Леонтович передавала свои имения ближайшим своим родственникам, так как Степ. Арт. Лашкевич был женат на Александре Андреевне Д.-Борковской, т.е. на родной тетке по отцу Софьи Васильевны. (Кроме того, отец Степ. Арт. Лашкевича был женат на Татьяне Григорьевне Кулябке, родной сестре Анны Гр-ны – бабки той же Софьи Вас-ны.) За бездетством Ст. Арт. Лашкевича, Романовка, Ветлевка и Ормин (уступленный ему в 1807 г. сестрой Ульяной) перешли к детям брата его жены, Дмитрия Андреевича Д.-Борковского, по законному наследованию. (Из бумаг Дм. Як. Дунина-Борковского, которыми мы пользовались при обязательном посредстве И.А. Скаржинского).

САХНОВСКИЙ ЯКОВ АКИМОВИЧ 1752-1822. Сержант Севского пехотного полка в 1774. Унтер-офицер лейб-гвардии с 1779г. - курьер Высочайших повелений. Награжден Табакеркой с жемчугами, капитан. С 1799г. по 1820г. - председатель Слободско-Украинской Палаты Гражданского суда в г. Харькове. Жена - Ф.Ф. Трушинская - дочь хорунжего.

Дочь АННА 1814-1895. Родилась в г. Харькове. Внесена в 6-ю часть РДК Харьковской губернии (Ф14, оп.11, д.5; Ф25, оп.8, д.322; РГВИА Ф-395,оп.49, д. 733). Муж ПУЛЛО НИКОЛАЙ ПАВЛОВИЧ 1808-1890

1775, son oncle, le prince Alexandre Andreïevitch Bezborodko à l'époque responsable de politique étrangère s'occupa de son éducation et pour obtenir son diplôme, il fut envoyé à Genève. Son oncle voulut pour son neveu une carrière diplomatique. 1784, il commença sa carrière diplomatique dans la mission russe en Suède. 1788, il fut en mission à Londres sous la direction du comte Alexandre Romanovitch Vorontsov. 1792, il se lia d'amitié avec le grand-duc Alexandre I Pavlovitch. Il fut membre honoraire de l'Académie impériale des sciences et des arts appliqués de Saint-Pétersbourg, de l'université impériale de Saint-Pétersbourg et de l'université de Moscou, de l'académie impériale de théologie de Saint-Pétersbourg. À l'occasion de sa mort, Alexandre Sergueïevitch Pouchkine écrivit dans son journal L'empereur était inconsolable, les ministres ont baissé la tête.

• Source Wipidépia Viktor Kotchoubeï

Il eut pour ascendant Küçük (Andreï) Kotchoubeï, un bey tartare de Crimée. 1801-1802, il fut ministre des Affaires étrangères. 1802-1807 et 1819-1823, il fut le premier ministre de l'Intérieur.

1857-1834, il fut président du Conseil d'État, président du Conseil des ministres et chancelier impérial.

1770_MILT: корнет Таврического полка с 1792 годаПрофесија : инспектор шелководства Херсонской губернии с 1810 годаДруги догађај: титулярный советник с 1813 годаСвадба: < 98> ♀ Екатерина [?] Смрт: 18 мај 1827

1773Други догађај: титулярный советникСмрт: 1851Други догађај: < 102! > ♂ Євграф Петрович Бутович [Бутовичі] b. 1765 d. > 1851, покинула чоловіка

с 3 мая 1799 ода - армии прапорщик; 3 ноября 1802 года - подпоручик при отставке; 1 июня 1807 года - в службе в Борзненском повете; 26 декабря 1807 года - пятисотенный начальник ратников Борзненского повета; с 4 января 1808 г. - губернский секретарь; 1 января 1812 года - подкоморий Борзненского повета; 31 декабря 1814 года - коллежский секретарь; 12 января 1815 года - уволен; 30 апреля 1819 года - в Черниговском Дворянском Депутатском собрании; 31 декабря 1822 г. - титулярный советник; 17 марта 1830 г. - уволен.

За ним родовых в м. Ивангороде Борзненского повета, 250 душ (1816); помещик с Гужовки, Борзненского повета

1776 d. 18 март 1826Смрт: 8 јул 1865

1787, с.Новаки, Лубенский уезд, Киевское наместничествоСвадба: < 115> ♀ Анна Самойловна Деспилер (Кулябка) [Деспилеры] Смрт: 1862, Российская империя

Віктор Миколайович Забіла (*1808 — †листопад 1869) — український поет-романтик.

Народився у 1808 році на хуторі Кукуріківщина (тепер с. Забілівщина Борзнянського району Чернігівської області) в сім'ї дрібного поміщика, нащадка старовинного козацько-старшинського роду.

У 1822—1825 роках навчався у Ніжинській гімназії вищих наук.

У 1825—1834 роках служив у війську. Вийшов у відставку в чині поручника, решту життя провів на своєму хуторі поблизу Борзни.

Помер поет в листопаді 1869 року у Борзні.

Вірші почав писати в середині 30-х pоків, але тільки деякі з них надруковані за життя поета. Три його вірші опублікував Євген Гребінка у 1841 році в альманасі «Ластівка». Видрукована на початку 40-х pоків збірка з невідомих причин не дійшла до читача (єдиний примірник, без титульної сторінки, виявив у 1936 році літературознавець Є. Кирилюк). Прижиттєвими публікаціями Забіли є два вірші, надруковані у 1857 році в «Черниговских губернских ведомостях». Повну збірку творів — «Співи крізь сльози» — видано в 1906 році у Львові заходами Івана Франка.

Тим часом вірші поета були добре відомі в народі, поширювались у рукописних збірках, виконувались як народні пісні. «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку» покладено на музику Михайлом Глінкою. До своїх віршів «Не плач, дівчино», «Голуб», «Човник» та інших Забіла сам створив мелодії. Джерелом глибокого ліризму його поезії є народна пісня, її образні і мовні багатства. У багатьох віршах («Зовсім світ перевернувся», «Маруся», «Сирота» тощо) поет порушував тему соціальної нерівності. Йому належать також гумористичні поезії, що є обробкою народних оповідань у бурлескному стилі («Остап і чорт», «Весілля»), твори на побутову та історичну тематику, послання знайомим.

І. Франко відзначав помітний внесок Віктора Забіли у розвиток української поезії і ставив його в ряд найталановитіших сучасників Тараса Шевченка.

Известный украинский поэт-песенник, друг Тараса Шевченко.

Родился в семье мелкого украинского помещика из давнего козацко-старшинского рода.

Учисля в Нежинской гимназии высших наук (там же позднее учился Гоголь) 1822-25, в 1825-34 служил в армии, вышел в отставку поручиком, остаток жизни провел в родовом хуторе возле Борзны, писал украинские стихи, расходившиеся в народе в рукописных списках, при жизни опубликовано лишь три стихотворения, полное собрание вышло во Львове в 1906 году стараниями Ивана Франко. Популярная песня на музыку Глинки "Не щебечи, соловейку". Франко ставил Забилу в один ряд украинских поэтов вместе с Тарасом Шевченко.

(Тарас Шевченко искренне любил Забилу, с симпатией изобразил его в повести "Капитанша", его стихи отбраны у Шевченко при обыске в 1847 и названы жандармами пасквильными)

Остання дорога Тараса на Батьківщину пролягла через Борзну. Віктор забрав зі своєї поштової станції кращих коней, саму кращу збрую, всі килими і очолив похоронну процесію. Приїхали до Києва. Далі потрібно було добиратися пароплавом. Залишив Забіла коней якимсь незнайомим людям і в чому був, поплив на пароплаві. Окрім труни з тілом Побратима він не бачив нікого і нічого. Життя для нього закінчилося. Останнім віршем, який він написав, була «Молитва про Тараса», надрукована на прохання архієрея Філарета в «Чернігівських єпархіальних вістях».

У Борзні його чекала ревізія з подальшим описом всього майна для компенсації того екіпажу і килимів, які пропали в Києві. Жив на утриманні молодшої сестри. Нічого не писав. Нічого не говорив. Навіть горілок більше не винаходив. Сидів, втупившись очима в стінку.

У 1868 році повезла його сестра в гості на хутір Матроновку, де тепер жила його Люба. Гіркою була та зустріч. Зустрілися не красуня і молодий поручик, а старий, дідуган - напівбомж, і товста, патлата бабище, що вже нічого не знала, окрім численних внуків.

Наступило 7 листопада 1869 року. Рівно 35 років тому повинне було відбутися його весілля з Любою. Прийшов Віктор на свій хутір «Кукоріковку». Відбив хрести на дверях і віконницях свого кинутого будинку. Викопав з під підлоги бочонок вишневого меду, приготований колись до весілля. Вийняв з розсохлої шафи запилені чарки, витер і поставив їх на старовинний стіл. Чарку Тараса Шевченка. Чарку Миколи Глінки. Чарку Якова де Бальмена. Чарку Віктора Закревського. Чарку Васі Штенберга. Чарку Опанаса Марковича. Чарки всіх своїх померлих побратимів. Налив їх чарки і почав свою останню Тризну. Чокався з чаркою кожного свого побратима. Згадував їх життя. Казав кожному прощальне слово.

Вранці, селяни, відмітивши відкриті двері, зашли у Вікторів будинок і побачили його, сплячого вічним сном, з блаженною усмішкою на вустах. Під головою у нього був бочонок з під того вишневого меду. Чарки його побратимів на столі, були порожніми, ніби вони брали участь в тій Тризні.

Поховали його на батьківському кладовищі. За могилою наглядала його єдина і вічна Любов - Люба Белозерська.. Коли вона померла, порядок підтримувала її молодша сестра- Ганна Барвінок. Після її смерті наглядати за могилою було вже нікому. Хрест погнив і впав. Кладовище загубилося серед безкрайнього українського поля. Де тепер могила Поета єдиної Любові, автора майже всіх наших горілок, ніхто не знає. Ходять мимо його могили до надгробків Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок і Василя Белозерського люди. Ходять у відкритий на хуторі Матроновці музей Куліша. Згадують там і Віктора Забілу. Згадують незлим тихим словом, як і його побратима Тараса Шевченка. Згадують, але поклонитися його праху не можуть.

Тисячі заводів по всьому світу випускають тепер його водки. Але жодна горілка не носить його імені. Мало того, колись Смирнов, слідуючи заповітам Забіли про те, що для відмінної горілки і настоянки перш за все потрібна відмінна вода, об’їздив всю Російську імперію, поки не знайшов джерело з потрібною водою. Тепер же застосовують різних пом’якшувачів і механічну обробку води. Але від Забіліних горілок не було ні похмілля, ні головного болю, а від нинішніх водок чого тільки не буває. До цих пір співають на Україні Забмліни «Соловейко», «Човен», «Гуді витер в чистимо поли». Співають, як народні.

Загубилися в Чернігівських полях могили Віктора Забіли і Люби Белозерськой. Загубилася пам’ять про них. Але коли за святковим столом або на дружньому гулянні наливаєте чарку горілки, пригадаєте, що всі ці горілки винайшов Забила. Як засіб від Любові до своєї Єдиної.

Виктор Забила, ровесник Михаила Глинки и побратим Шевченко, всю жизнь любил одну женщину — Любу Белозерскую. Увы, её отец выдал её за другого, нелюбимого. Писал Виктор ей прекрасные стихи, положенные на музыку великим русским композитором Михаилом Глинкой и ставшие народными песнями. Но не стихами он прославился. Он искал средство от Любви и для любви. Искал его в медах, горилках, наливках, квасах и пиве. Искал в тех рецептах, которые достались ему от прадеда — графа Розумовского, мужа императрицы Елизаветы I. Искал и не находил. Стал создавать собственные напитки. Были среди них и любовные, веселящие, бодрящие. На все вкусы были. Но напитка от Любви, Напитка Забвения — он так и не нашёл…

Не только Виктор занимался творением замечательных напитков. Его сестра Надежда готовила прекрасные сладкие настойки и наливки, а брат Николай занимался пивоварением. Творили. Записывали. Передавали потомкам.

Со времени их смерти прошло полтора столетия. У нас давно уже применяют другие рецепты и технологии. Увы, намного худшие. Меда и медовухи ушли в предания. Квас делать стали из концентратов. Водку могут производить из мелассного (отходы сахарного производства) спирта и на водопроводной воде. А мы удивляемся, почему после неё голова болит.

Я привожу в этой книге технологии и рецептуры Виктора Забилы, доставшиеся моей бабушке Евгении Вербицкой-Кулишовой от её бабушки Александры Кулишовой-Белозерской (писательница Ганна Барвинок, жена Пантелеймона Кулиша), младшей сестры единственной Любви Виктора Забилы.

Делая себе напитки по его рецептам, «вспомяните незлым добрым словом» давно забытого поэта, песни которого во времена Шевченко пела вся Малороссия и европейская Россия.

Я описал технологии и рецептуры пива, которые преподавала мне Муза Васильевна Зазирная. Вспомяните добрым словом и её.