Пять пронзительных стихов Евгения Маланюка об Украине

Евгений Маланюк родился в семье учителя и обедневшей дворянки. Он был самым старшим ребенком в семье, и его единственного из троих парней отправили в Елисаветград (сейчас Кропивницкий) получать высшее образование. Однако Первая война стала помехой в учебе. Маланюк отправился на фронт, когда ему было 19 лет.

После окончания войны Маланюк переехал в Чехословакию, где написал сборник стихов "Стилет чи стилос", которые принесла ему первые плоды популярности.

В 32 года поэт эмигрировал в Польшу, где одна за одной выходили сборники его стихов. Во время Второй мировой войны Маланюк принимал участие в обороне Варшавы от немецких захватчиков.

После окончания Второй мировой войны Маланкю переехал в Нью-Йорк, где прожил до конца своих дней. Сначала он работал физически, а потом стал сотрудником проектного бюро, где проработал до выхода на пенсию. За океаном он продолжал издавать стихи.

В своих стихах Маланюк неоднозначно описывал образ Украины. С одной стороны он воспевал ее героев и называл Элладой, а с другой - ругал за ленивый характер. Маланюк был прагматиком. Видел красоту в силе. "Украина должна стать необходимой, как штаны, только тогда она появится. Пока она будет только "комедией", орнаментом, песней - до того ее не будет", - говорил Маланюк.

СОНЕТ ГНІВУ І ГАНЬБИ

Каліка виклятий — такий він і донині! Сліпий кобзар — співа свій вічний жаль. Самсоном темним — зруйнував святині. Розбив, дурний, сінайськую скрижаль.

Зродив вождів — дрібну плебейську шваль Вошивих душ, що бабраються в слині,— Це в час, коли рокоче Муссоліні, Пече очима бронзовий Кемаль.

Це в час, коли кругом відважні жмені, І кожному народу спіє геній, Історія новий готує том,

Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий, Макітру хилить виключно по вітру, Міркує шлунком і хропе гуртом.

ПАМ'ЯТI КУЛІША

Невже ж надії всі — пропащі?Невже ж даремно одгорів,Врятований з самої пащіНещадно хижих сих років?

Чом не загас під бунту бубни,Під трубний галас голосів,Коли історія свій згубний,Кривавий засівала сів?

Чому зоставсь з тобою, хохле,Безславно тліти на межіТа чути тільки сморід здохлийТвоєї мертвої душі?

Та тільки проклинать, та плакать,Та пружить зламане крило,Що здохле вже здола балакать,Є переконаним хахлом,

Що вже носить краватку вмієІ слинить Маркса вже. А ти,Малоросійський Єреміє,Ще блимай відблиском мети!

Довершуй непотрібні вірші,Віршуй вогнем останніх сліз,Віршуй. Бо вже не буде гірше —Ні там, ні тут: здихає скрізь.

Чим чорніш, чим кривавіш регочеВ моїм лютім безсиллі душа,Тим простіш, тим страшніш мені в очіНасувається шлях Куліша.

Він зміїться, протоптаний мукою,Одкриває самотні сліди,Він отруйно сичить гадюкою:— Хочеш? — виведу. Стань — і йди.

. І даремно профіль ОрликаСхиляється наді мною,І ввижаються ржаві когорти,І стискається корчами горло.

— Дням не розквітнуть — весною,Не бути юним і гордим.

ДІВА-ОБИДА

Лежиш, розпусто, на розпутті,Не знати - мертва чи жива.Де ж ті байки про пута кутіТа інші жалісні слова?Хто гвалтував тебе? Безсила,Безвладна, п'яна і німаНеплодну плоть, убоге тілоДавала кожному сама.

Мізерія чужих історійТа сльози п'яних кобзарів -Всією тучністю просторівПовія ханів і царів.

Під сонні пестощі султанаВпивала царгородський чар,Це ж ти - попівна Роксоляна,Байстрюча матір яничар !

Чаплінському - ясир кохання -Це ти, безславна і лиха,В Богдановій ятрилась раніВогнем образи і гріха.

Стрибати в гречку - тільки й щастя,Щоб в корчах зради завмирать -Це ти, пусте, неплодне трясця,Ти, Пріська гетьмана Петра.

Звідціль черкаська твоя шатостьІ рабська кров твоя звідціль,І діти, мов дурні курчата,І сліз - пісні, й бандури - біль,

І та розслабленість ледачаІ серця, й розуму, і рук, -Безсила насолода плачуБезсоромно-плебейських мук.

Невже ж калюжою РосіїЗавмре твоя широчина?. А над степами вітер віє!А в небі гуркотить весна!

А степ, гарматами пооран,Тремтить від крові і кісток,Та про бої віщує ворон,Червлен тримаючи шматок.

Повстань, як древлє! Панцир з мідіЗамінить лати й ганчірки, -І знов дівоча стать ОбидиЗвитяжно гляне у віки.

Все упованіє моє На Тебе, мій пресвітлий раю… Т. Шевченко

Воркував голубий Іордан за її плечима, Крильми срібними краяли вічну блакить голуби, Її звали Марія. — А як же вгадать твоє ім'я, Що його десь шепочуть дрімучі дніпровські степи?

Там — під теплим вітром ніжно рипіли оливи, Кедри широкошумні кликали в холодок… …Чи це буде, коли молоком забуяє вишневий садок, Чи не станеться в буряній ночі осінньої зливи?

Між нарцисами Назореї — біла лілея — Під збанком з водою хилила смагляве плече… — В басаманах ріллі, о кривава моя Галілеє, Чорна праця землі степовую мадонну пече!

Між зеленої рути — блакитним барвінком встала, На сорочці — не заполоч, то — закипіла кров… Та недаром, недаром гарматами проорало Трудну путь прийдешнім століттям через Дніпро!

Та недаром, недаром весь степ кістками засіян, І на кожнім хресті придорожнім розіп'ято біль. Припонтійським степам породи степового Месію, Мадонно Диких Піль!

Бува, почуєш пісню і спахнешПекучим болем пізньої любові —

І от — далечина Твоїх безмеж,Твоїх небес нестриманая повінь:Пливе, пливе блакитна широчінь,Росте, росте співучим колом обрій;Від білих хмар лиш смарагдова тіньБіжить ланами, лиш вітри недобріНапружують свій навіжений чвал.

О, як забуть Тебе, єдину в світі!Твій зір мені ясніш за сонце світить,Твоя далека пісня, як хорал.

Моя весна. Моя, моя Земля

Яке ж залізне серце муку стерпить:Оттут в недужих мріях уявлять,Як "в кінці греблі шумлять верби".